Embedded Files
ІВАНІВКА
Стара назва села - Іванівка Кочубея. Одне із перших сіл, що утворилися на наших землях. Було засноване у 1780 році князем Іваном Кочубеєм - одним із нащадків генерального писаря і генерального судді війська Запорізького і Лівобережної України Василя Леонтійовича Кочубея.
За спогадами старожилів, Іван Кочубей був людиною доброю і освіченою. Отримавши в користування пустуючі в Таврійському степу землі, він дбайливо поставився до їх природних багатств.
За сприяння Івана Кочубея, у 1807 році в селі збудовано та освячено церкву Усікновіння глави Іоанна Предтечі, при якій діяла парафіяльна школа, де усі діти селян мали змогу безплатно навчатися і одержувати чотирикласну освіту. Корінними жителями Іванівки стали переселенці Київщини та Полтавщини – де знаходились родові помістя Кочубеїв (як відомо, таким місцем була Диканька на Полтавщині).
В ревізькій казці восьмої ревізії (перепису населення) за 1835 рік про селян та дворових людей вказано, що селом володіла статс-дама, княгиня, дружина державного канцлера Марія Василівна Кочубей.
За відомостями на 1859 рік, Іванівка – «село владельческое, расположено при балке Крутой, число дворів – 87, жителів: муж. -234, жен. – 239. Имеется православная церковь».
А за даними «Списка населенньіх мест Херсонской губернии» за 1896 рік Іванівка входила до складу Заградівської волості Херсонського повіту Херсонської губернії, де на той час налічувалось 84 селянські двори, в яких проживало 553 мешканця.
В основному селяни займались землеробством і скотарством.
З’являлись перші назви вулиць, деякі з них збереглися до наших днів. Наприклад, Садова таку назву мала і в давнину, бо люди, які тут проживали, мали великі квітучі сади. Частина вулиці, дороги на Кривий Ріг називалася Новоселівка, де селились молоді сім’ї, які відділилися від батьків. Окраїна села біля церкви називалася Куцовка, за переказами назву одержала від першожителя, діда Олександра Куцовки. Сьогодні це вулиця Нова, але по традиції люди частіше називають її по старому. Друга окраїна села, що ближче до с. Миколаївки, названа Молозяна. Так і тепер називають цю частину вулиці Перемоги, де колись продавали молозиво. Навіть річка Молозянка отримала назву від роду занять жителів. Найбільш поширеними в селі Іванівці є прізвища корінних жителів: Зінченко, Горяшко, Колесник, Голуб, Вишневий, Самойленко, Свиридко, Мороз, Глазун, Семко, Перга, Кисіль, Зоря, Кузьменко та інші.
У 1920 році, після остаточного встановлення радянської влади, село увійшло до складу Криворізького повіту, у 1923 році — до складу Апостолівського району Криворізького округу. З 1926 року — з утворенням Високопільського району — до складу цього району Херсонського округу.
У 1932 році — з утворенням областей — Високопільський район увійшов до Дніпропетровської області.
Період 1932–1933 років став одним із найтрагічніших у історії Іванівки. Як і сотні сіл Херсонщини, Іванівка опинилася в епіцентрі політики примусової колективізації, хлібозаготівель та репресій, які призвели до масової смертності від голоду. Насильницьке створення колгоспів, вилучення майна у заможніших господарів або тих, хто не підтримував колективізацію, виселення сімей під звинуваченням у «куркульстві», заборону вести індивідуальне господарство - ці дії підірвали господарське життя села, позбавили людей інвентарю, худоби й засобів для існування. За «Зведенням інформаційної групи наркозему УСРР на 10 квітня 1931 р.» відсоток колективізації по Високопільському району становив 92,5 відсотки.
У «Загальному переліку сел/сільрад та колгоспів Української РСР, занесених на «чорну дошку» в 1932–1933 роках» зазначено іванівські колгоспи «Червоний партизан» та «Червона Україна». А це означало повну конфіскацію всіх харчів, заборону виїзду з села, припинення постачання товарів, оточення села міліцією або активістами.
Взимку 1932–1933 років у селі почався масовий голод. Офіційної статистики смертності по селам, в тому числі Іванівці радянська влада не вела або приховувала, однак усна історія родин свідчить про значні втрати, що охопили майже кожне подвір’я.
Довгі роки про Голодомор у селах не дозволяли говорити. Селяни передавали спогади пошепки, лише у колі сім’ї. І тільки після 1991 року стало можливим відкрито згадувати про трагедію, поширювати родинні історії та встановлювати пам’ятні знаки.
Після подій Голодомору Іванівка поступово поверталася до звичного життя. У селі відновлювали сільськогосподарське виробництво та формували умови для подальшого зростання.
У 1935 році Високопільський національний німецький район, до якого входила Іванівка, отримав назву Фріц-Геккертівський, у 1937 році — увійшов до складу Миколаївської області.
У другій половині 1930-х років, після поступової стабілізації колгоспного господарства, Іванівка ввійшла в новий етап розвитку. У селі впорядковували поля, розширювали тваринницькі приміщення, упроваджували механізацію — з’явилися перші трактори, що обслуговували місцеві землі через МТС Високопілля. Сільське життя, хоч і непросте, поступово набувало впорядкованого ритму.
У 1939 році Фріц-Геккертівський район був ліквідований, а село Іванівку включено до Великоолександрівського району.
Початок Другої світової війни кардинально змінив долю громади. З Іванівки на фронт було мобілізовано 217 жителів, понад 50 з них загинули. У господарствах залишилися здебільшого жінки, підлітки та люди похилого віку — саме вони забезпечували роботу полів, догляд за худобою та виконання державних планів.
13 серпня 1941 року останні радянські солдати залишили село. По дорозі (з села Заградівка) відступали наші солдати, гнали худобу, рятували евакуйованих дітей з дитячого будинку. Зупинились в Іванівці на перепочинок, щоб погодувати, покупати дітей. Іванівці допомагали як могли: доїли корів, годувати дітей і солдат, які їх охороняли.
17 серпня 1941 року село окупували німецько-фашистські війська і одразу ж почали встановлювати свій порядок. Перш за все, зайняли в центрі приміщення школи, яке перетворили на казарму, а територію за нею до вулиці Садової обтягнули колючим дротом.
Тут знаходився табір для полонених, до якого зганяли зі всієї округи людей і щотижня по етапу під посиленим конвоєм німецьких автоматників та вівчарок через Широке відправляли до Німеччини. У день відправки колони жителі тікали із села, тому що всіх, хто попадався на їх шляху, незалежно від віку, німці заштовхували в колону, гнали босих, напівроздягнених. По дорозі десятки людей помирали, деяких розстрілювали. Людей примусово гнали до Німеччини. Хто не міг йти далі – розстрілювали.
14 січня 1942 року почалося переселення місцевих жителів у Березнегуватський район. Людей сім’ями на підводах привозили туди і залишали взимку серед голого степу. І бідні, ні в чому не винні люди, починали боротьбу за виживання. Перш за все рили в мерзлій землі землянки, облаштовували нове житло, а в їхніх теплих, затишних будинках поселялись німецькі сім’ї. Село Іванівка було перейменоване в німецьке поселення Дойчендорф (нім. Deutschendorf). Станом на 1942 рік у Дойчендорфі проживало 537 німців і 8 осіб зі змішаних німецько-українських сімей (3 жінки і 5 дітей).
У лютому 1944 року, коли з Апостолово почали лунати постріли радянських військ, німці поспішно приступили до евакуації: вивезли всі німецькі сім’ї, що на початку 1942 року були заселені в будинки евакуйованих жителів, примусили виїхати всі німецькі сім’ї, що проживали в Суворівці і почали підривати будинки. Були зруйновані всі будинки в селі і навіть школа, в якій вони перебували. Після відходу німців прийшли калмики, які почали мародерити та грабувати те, що лишилося. Село було зруйноване вщент. Ввечері 29 лютого 1944 року село було звільнене силами радянської армії.
У 1944 році Іванівку звільнили радянські війська. До села почали повертатися фронтовики — не всі, багато імен іванівців залишилися в списках загиблих або зниклих безвісти. Після відступу окупантів жителі застали зруйновану інфраструктуру, спустошені двори та господарства.
У цьому ж році було створено Херсонську область, і після ще кількох реорганізацій остаточно Іванівка як центр сільради увійшла до складу Високопільського району Херсонської області.
У перші повоєнні роки робота в Іванівці була спрямована на відбудову. Селяни відновлювали ферми, лагодили техніку, зводили нові господарські приміщення та житлові хати. Колгоспи знову стали основою місцевої економіки: розширювалася рілля, розвивалося тваринництво, збільшувалися посіви зернових і технічних культур.
У селі поступово з’являлися об’єкти соціальної інфраструктури — школа, клуб, фельдшерський пункт. З рослинністю та садами працювали місцеві селекціонери-ентузіасти, які виводили нові сорти та покращували плодово-ягідну базу господарства.
Відбудова тривала кілька десятиліть, і саме цей період став фундаментом для подальшого розвитку Іванівки в другій половині XX століття.
Поруч з Іванівкою паралельно розвивалось інше село – Суворівка, яке раніше було самостійною німецькою колонією Ейгенфельд № 1, заснованою у 1870 році переселенцями-лютеранами.
Колоністи займалися землеробством і садівництвом, тваринництвом, вирощуванням зернових культур, утриманням коней і великої рогатої худоби.
До кінця XIX століття Ейгенфельд № 1 була типовою німецькою аграрною колонією з лютеранською парафією, упорядкованими дворами та стабільним укладом життя.
Під час Першої світової війни ставлення до німецьких переселенців різко змінилося. У 1915 році влада провела масове перейменування німецьких колоній. Ейгенфельд № 1 отримала нову назву — Суворівка. На 1916 рік у селі налічувалося 71 господарство, де мешкало 415 мешканців (182 чоловіки, 233 жінки). Це було розвинене сільськогосподарське поселення, яке, попри зміни влади, продовжувало існувати як окрема громада.
З 1926 року Суворівка увійшла до складу Іванівської сільської ради. Після Другої світової війни багато малих сіл зазнали адміністративної оптимізації. У 1950–1960-х роках радянська влада укрупнювала населені пункти. 31 липня 1958 року рішенням облради Суворівку було офіційно приєднано до сусідньої Іванівки. Після цього Суворівка припинила існування як окреме село, а її територія та населення увійшли до Іванівки Бериславського району.
МИКОЛАЇВКА
За місцевими переказами, на землях сучасної Миколаївки, починаючи з 1780-х років почали оселялись кріпаки-біженці з Полтавської губернії, які потрапили в якусь немилість від пана - не виплатили царських боргів, чи підняли на нього руку. Також багато селян шукали кращих умов життя, сподівались уникнути кріпацтва або надмірних податків. Переселенці отримували можливість обробляти нові землі, що давало їм шанс покращити своє матеріальне становище. Переселення було частиною колонізаційної політики Російської імперії, спрямованої на освоєння південних територій.
Назва села, ймовірніше, пов’язана з ім’ям святого Миколая, що було традиційним для багатьох українських сіл.
В кінці XVIII століття темпи освоєння південних земель і розвитку великого поміщицького землеволодіння, промисловості, прибутковість виробництва і торгівлі на цих землях були на той час одними з найвищих на теренах царської Росії, і тому дуже ласим шматком. Тому при цариці Єкатерині південні степи швидко почали заселяти німцями-колоністами, які зайняли кращі землі.
У Миколаївці поселилися вісім німецьких сімей, а також десятки сімей з Диканьки. Викопали три криниці. Одну під Білою горою, другу - недалеко від того місця, де зараз кладовище, а третю на Шаганці. Шаганка – найстаріша вулиця села. Названа так, мабуть, тому, що на ній в давнину селилися строкові найманці, названі шаганцями, які ходили (шагали) від села до села у пошуках роботи в господарствах німців-колоністів.
Німці були добрими господарями, дуже охайними, уміли смачно готувати. Тож наші люди, наймитуючи, багато чому навчилися: куховарити, прати, чисто вибілювати білизну, переробляти свинину, робити ковбаси, копчення, варити каву, тримати оселі в чистоті. Платили людям непогану заробітну плату, а також і натурою – окороками, ковбасами, хорошим одягом, взуттям.
Найбагатшими були сімейства Крінфельдів, Готфельдів. У кожному німецькому господарстві було своє кладовище. Німці-колоністи дали дуже багато користі жителям села, зокрема культуру господарювання.
Мало-помалу село розбудовувалося, але жили тут люди здебільшого бідно. Хліба до нового врожаю часто не вистачало.
Тоді доводилось йти по позику до багатіїв: Видути, Дем'яненка, Рябинки та інших. Основним взуттям були постоли та чуні, клеєні з гуми та плетені з лика. Їх одягали восени і знімали, коли приходила весна, а решту часу ходили босоніж до перших заморозків.
Важке безправне життя, постійне наймитування привело до того, що коли в 1917-му році почалася революція, село стало на бік революціонерів, повірило у нове щасливе життя. Але сталося не так, як хотілося людям. Відразу після революції почалася громадянська війна, влада в селі змінювалася щодня.
Жителі не встигали придивитися до одних хазяїв, як їх витісняли інші. Через українські села, в тому числі і Миколаївку проходили махновці, денікінці, Кадети (Конституційно-демократична партія), «Марусин загін» та загони отамана Григор’єва.
Після закінчення громадянської війни в село поверталися бійці Червоної армії, принісши з собою більшовицькі ідеї про волю, землю, краще життя для селян. Але невдовзі заможних господарів назвали кулаками і розкуркулили. Тобто вивезли в Сибір, а їхню землю роздали селянам-біднякам по кілька десятин на двір.
З роками село відбудовувалось. Жителі обсадили його з усіх сторін садами, виноградниками. Вручну загатили греблю на балці. Возами возили туди землю та глину, вручну трамбували. Вийшов гарний ставок, гордість рибалок. У саду розвели пасіку. Життя потроху налагоджувалось.
У 1927 році у селі Миколаївка було створено ТСОЗи «Червоний Яр», «Шлях до комунізму», а згодом сільськогосподарську артіль «Червоний Господар», пізніше перейменований в колгосп.
В 1928 році в селі побудували клуб, відкрили хату-читальню.
Тут були заняття для всіх бажаючих. Йшли репетиції хору, танцювального гуртка. В клубі ставили п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Нечуй- Левицького, Т. Шевченка. Ролі улюблених народних героїв виконували жителі села: Семен Швець, Петро Золотар, Василь та Мотря Суботи, Василь та Катерина Золотар, Ганна Грін та інші.
Під час колективізації з 1928 по 1933 роки людей в колгоспи заганяли примусово. Хто відмовлявся - заарештовували та розстрілювали. Процеси колективізації та розкуркулення контролювали так звані «десятитисячники», діяльність яких супроводжувалась насильством, примусом і репресіями. Вони ходили по хатах селян в пошуках хліба, пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували городи, сади, забирали їжу з печі. Починався терор голодом.
Ось що згадує житель села Золотар І.М.: «Люди вмирали сім'ями. На кладовищі викопували півметрові ями, закутували тіла в рядна і так ховали. Іноді ховали людей, які ще дихали. Щоб якось прожити, наша мама ходила в Ворошилівку по щирицю, сікла її, запарювала. І ми їли це місиво. А весною ловили на полях ховрахів та їли їх».
Ті трагічні роки залишили глибокий слід у пам’яті односельців. Та попри втрати й біль, життя поступово відновлювалось. Село відбудовувалось, люди знову виходили в поля, намагаючись відродити зруйноване господарство. У 1934 році працю коней почали витісняти трактори. А з 1935 року на полях вже працювали комбайни. Техніка була далеко не така, як нині. Але на той час це був значний прогрес і велике полегшення для людей. Бо ж техніка витісняла важку ручну працю. Життя в селі почало налагоджуватись. Всюди на полях та фермах кипіла робота, у вихідні та свята люди змістовно та активно відпочивали. Та спокій тривав не довго – у 1939 році Європу охопила Друга світова війна, події якої згодом докотилися й до нашого краю.
З перших днів окупації у 1941 році німці встановили тут свій порядок: почали вивозити жителів села в Березнегуватський та Воронцовський райони і кинули їх напризволяще. Натомість їхні будинки були заселені німецькими солдатами. Всю живність, як була у жителів села німці відібрали, порізали. Жителі згадують таку історію: «На вулиці Садовій, у Петра Трохимовича був чудовий сад, де росли дерева, яких не було ніде в окрузі. На одному дереві росли по 3-4 сорти яблук, груш. А сливам ціни не було, такі були смачні та гарні. А коли німці його вивезли з сім’єю, там оселилася румунська військова частина. Прив’язували коней до тих дерев. Вони їх поламали, пооб’їдали, витоптали – нічого не лишилося з того саду. Після війни, як сім’я їхня повернулась додому, господар втратив розум і вже не зміг одужати, а скоро потому помер».
Молоді хлопці: Золотар Микола, Литвин Віктор та яровий Микола, тихцем вивідували, що могли про німців, і бігали за село. Там у Туберкульозній балці (де до війни утримували корів, хворих на туберкульоз та бруцельоз) були печери і в одній із них працював наш радист. Він передавав радянським військам розвіддані про місцезнаходження німців. Та німцям стало відомо про дії наших юнаків і їм самим довелося переховуватись в тих печерах.
29 лютого 1944 року село було звільнене. 85 жителів Миколаївки віддали свої життя на фронтах війни. Серед жертв були і мирні жителі: Хараїм Марія – загинула від уламку ворожого снаряду, коли розчищали дорогу на Високопілля від снігу та сміття для військової техніки, та носили мішки із снарядами (22 кг) на плечах. Також загинула на фронті медсестра - Самійленко Тетяна Тихонівна.
Повоєнні два роки були дуже тяжкими, а 1947 ще й голодним. Та люди ділилися одне з одним хто чим міг. «Як сядуть, було, в степу обідати, - згадували жительки села Субота Мотря та Кривобік Марфа. – А обід такий бідний: хто глечик кисляку принесе, хто шматок коржа-маторженика, а хто й просто зелених абрикосів». В перші повоєнні роки техніки майже не було, основну роботу робили кіньми та коровами.
Жінкам та дівчатам довелося взяти на свої плечі важку чоловічу працю. Першими трактористками були Личко Галя, Кривобік Марфуша, Чорноус Василина, Губа Катерина, Самійленко Надія. «А матір Галі Личко, - згадували селяни, - вдосвіта виломить здорову гіляку і вздовж і впоперек усе поля протягає нею, щоб дівчата, не дай боже, не підірвалися на міні чи снаряді. Отака материнська любов».
Перші повоєнні десятиліття дуже важко матеріально жилося селянам. Досить важким був податковий тиск на населення, крім прибуткового податку, був податок на холостяків, одиноких, малосімейних та інші. Не мали права люди для себе зарізати порося чи іншу худобу - усе підлягало строгому обліку, і за самовільний забій карали. Здавали м’ясо, або шкури свиней, кролів, яйця, молоко тощо. Учні після уроків ходили у степ виливати з нірок ховрахів, щоб здавати їхні шкурки.
Розвивалось культурне життя села. Ставили спектаклі, давали концерти. Петро Миколайович Свиридко був головою колгоспу і до війни і після, - суворий, вимогливий і добрий водночас. Дуже опікувався художньою самодіяльністю. З концертами та спектаклями об’їздили весь район, були неодноразовими лауреатами оглядів-конкурсів.
У 1966 році, після пожежі у клубі, побудували новий на 350 місць.
У 1950 році 3 колгоспи об’єдналися в один - колгосп ім. Мічуріна, який очолив Петро Свиридко. Інтенсивно велася забудова і благоустрій села. Будувалися нові вулиці, нова молочнотоварна ферма, птахоферма, вівчарня, заасфальтовано вулиці села. Пізніше побудовано медпункт, магазини, нову школу-сад, баню, відкрито бібліотеку, домівки жителів підключено до газової мережі. У 1999 році колгосп ім. Мічуріна реорганізовано в СТОВ, яке збанкрутувало у 2006 році.
Page updated
Google Sites
Report abuse