Нововознесенське окупували 26 березня 2022 року. Ніна, жителька села, згадує, що спочатку зайшла ворожа розвідка, а потім заїхали танки. Після захоплення, росіяни, так звані «днрівці» та групи бурятів поділили вулиці села між собою. Місцеві розповідають, що найбільший безлад, жорстокість і відвертий «бєспрєдєл» панували саме там, де стояли «днрівці» та буряти. Вулиці Мирна, Шкільна дістались росіянам, Українська, Шевченка - «днрівцям». "Вони нас взагалі за людей не вважали. Були тут двоє: один кореєць чи якут, другий - білорус. Підійде, ніж підставить під горло і питає: "что мать, страшно?" Садили з сусідами в рядок, наставляли дуло автомата і вчили нас "жити". Розповідали, які ми погані, і хто нам дозволяв так заможно жити. Забирали останню їжу, постільну білизну". - розповідає Ніна.
Вони нишпорили по домівках, шукали горілку, наркотики та мародерили. За словами місцевих, штаб ворога розміщувався в одному з будинків по вулиці Миру.
Окупанти проводили обшуки по господарствах, забирали або нищили худобу — те, що для селян було основним джерелом харчів і заробітку. Родини залишалися без корів, свиней та птиці, а загарбники привласнювали м’ясо й усе, що могли використати для власного забезпечення.
Людей затримували на вулицях, проводили допити, вимагали інформацію про українських військових чи про місцевих, які відмовлялися співпрацювати. "Шукали, як вони казали, "бендер", "нацистів", учасників АТО. В нас по сусідству жили "атошники". Жіночку два дні так бідну допитували, що вона при першій же можливості вийшла сама перша з села. Здали свої ж. Бо окупанти самі казали: "Ваши соседи вас и здали"" - згадує місцева жителька. Двох чоловіків окупанти викрали. Вони вважаються зниклими без вісти. Їхня доля досі не відома.
Пересування селом контролювалося: окупанти зупиняли перехожих, перевіряли телефони, забороняли користуватися мобільним зв’язком. Будь-яка підозра в «нелояльності» могла призвести до побиття або арешту. Деяких чоловіків кілька днів утримували у підвалах, застосовуючи фізичний і психологічний тиск.
"Жили окупанти у школі. На даху було шість точок, де сиділи снайпери, і стріляли по селу. Звідси запускали дрони, сюди ж привозили з навколишніх сіл військових наших, цивільних, з мішками на головах для допитів". - Згадує Наталя. Особливо болючими для мешканців залишилися спогади про моторошні крики, що долинали з підвалу школи, де окупанти облаштували катівню, та про різкий трупний запах, який стояв навколо. Ці пережиті картини назавжди закарбувалися в пам’яті багатьох жителів села.
Відбувалося поголовне псування або нищення людського майна: вибивали двері й вікна, грабували господарства, зламували замки, забирали сільгосптехніку, відбирали машини. У селян залишилося чимало свідчень про те, що окупаційні військові вживали алкоголь, стріляли в повітря, влаштовували сварки між собою, створюючи додаткову атмосферу страху та непередбачуваності.
Любов, жителька села, ділиться спогадами: "Не дозволяли збиратися більше трьох чоловік. Тільки побачать - одразу стріляють. Лазили, забирали все, вибачте, труси, ліфчики. Ложки, вилки, каструлі... Кожен тиждень приїжджала машина, вони загружали награбоване і відправляли додому".
Жителі розповідають, що багато окупантів уперше в житті бачили побутову техніку: мікрохвильовку, мультиварку, не знали як працює електрочайник.
Для жінок, передусім молодих дівчат, життя в окупації супроводжувалося особливим напруженням, страхом і загрозою насилля. Вони намагалися рідко виходити з дому, заздалегідь продумували шляхи пересування, щоб уникнути зустрічі із військовими, або взагалі переховувалися у хатах чи підвалах. Так, дехто з окупантів, більш лояльний до мирного населення, підійшов до одного подружжя зі словами: "Хочу вас предупредить - за девушкой наблюдают". Через це жінка півроку, до кінця окупації, була змушена постійно переховуватись та жити в постійному страху за своє життя.
"Комендант села, "черкес", був дуже жорстокий, хоч сам за національністю українець. Закінчив Харківське воєнне училище. В нього був, як він казав, іменний пістолет, за який при найменшій нагоді хапався, міг застрелити будь-кого з будь-якої причини" - згадує Любов.
Цивільні жителі теж проявляли справжній героїзм. Наприклад, одній жінці вдалося викрасти в окупантів автомат та гранатомет: "Коли наші хлопці зайшли, то я повіддавала все. З автоматом один військовий воює до цих пір. Не знаю, чи живий, але дуже сподіваюся". - згадує Любов.
Деякі жителі, виходячи із суб’єктивних переконань, з величезною вдячністю згадують одну жінку (її імені з етичних міркувань не розголошуємо), яка хоч і пішла на співпрацю з ворогом - готувала їм їжу, обслуговувала, але в той же час всіма способами намагалась допомагати своїм односельцям. Переконувала окупантів не чіпати будинки, не торкатися жінок. Вона приносила окупантам домашні яйця, молочні продукти, а в обмін отримувала крупи, печиво, сухпайки та інше. Частину цього передавала літнім людям, про яких не було кому подбати. Крім того, за словами односельців, ця жінка рятувала місцевих чоловіків з катівні росіян. Також, коли один колаборант надав окупантам списки місцевих жителів, хто був в АТО, в кого діти закордоном, і мають гроші, хто має золото - вона забрала ці списки з собою, коли їй, нарешті, вдалося виїхати.
Перший визвольний бій поблизу Нововознесенського відбувся 5 квітня. Наступного дня у низці ЗМІ повідомили, що російські війська втратили контроль над деякими населеними пунктами Херсонської області, в тому числі і Нововознесенським. Однак, ця інформація не відповідала дійсності. Насправді, те, що сталося цього дня різні джерела трактують по-різному. Фактично, українські бійці, володіючи неправдивою інформацією, пішли прямо на позиції противника, який значно переважав чисельністю. У нерівному бою підрозділи ЗСУ проявили героїзм, але втрати були тяжкими. У цьому бою героїчно загинули: Юрій Мороз, Роман Ярина, Ярослав Кміть, Орест Барилюк, Володимир Балюк, позивний «Балу», десантник 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, який проявив винятковий героїзм та мужність. Він особисто підбив дві ворожі БМД (бойові машини десанту) та знищив значну кількість живої сили окупантів, чим зупинив контратаку ворога. Посмертно удостоєний звання Герой України.
"Цього дня були сильні обстріли, одну людину поранило. Так як були прострелені легені - до ранку він помер, без хірургічної допомоги він би не зміг вижити" - згадує староста, Валентина Леонтіївна.
Село залишалось в окупації та постійно потерпало від обстрілів й свавілля ворога ще упродовж 5 місяців. Можливість виїхати з села з’явилася у 20-х числах квітня 2022 року, коли окупанти почали випускати з Нововознесенського машини у напрямках на Нововоронцовку або на Костирку.
Лише на початку вересня ситуація змінилася на користь українських сил, і 2 вересня Нововознесенське остаточно звільнили. На сторінці 128 бригади опублікували кадри підняття державного Прапора України над звільненим селом.
Боєць Нацгвардії з позивним «Курт», який брав участь у звільненні Нововознесенського та операціях на цій ділянці фронту, згадує: "По нам постійно працювала ворожа арта. Коли наші підрозділи зайшли в село, всередині залишалося до двох десятків окупантів. Вони групувалися невеликими підрозділами по 4–5 осіб і намагалися чинити спротив, що призводило до коротких контактних боїв. Ми просувалися по вулицям та зачищали кожен дім".
За свідченнями українських військовослужбовців, операція зі звільнення населених пунктів Високопільської громади проходила в умовах інтенсивного вогневого тиску з боку окупаційних сил. Під час зачистки Нововознесенського гвардійці виявили схрон боєприпасів: набої різних калібрів, гранати, постріли до гранатометів та інші засоби ураження, що свідчило про підготовку противника до тривалої оборони та подальших диверсійних дій. За словами «Курта», частина окупантів уночі намагалася повернутися до покинутого укриття, імовірно, з метою вилучення або приховування боєприпасів, однак ці спроби були безуспішними.
Після звільнення Нововознесенського мешканці поступово повертаються до своїх домівок. Зруйновані чи пошкоджені будинки, знищена інфраструктура та інші труднощі не завадили людям відновлювати звичний ритм життя й будувати плани на майбутнє. Навіть зважаючи на те, що будівлю місцевої школи, повністю знищену обстрілами, довелося демонтувати, мешканці налаштовані відроджувати своє село та крок за кроком повертати йому нормальне життя.