Воєнні події торкнулися кожного села нашої громади й кожної родини. Для Новомиколаївки цей період також став часом випробувань, що зберігся в пам’яті людей. Одну з таких особистих історій подано нижче:
"Того прохолодного ранку, 24 лютого, прокинувшись десь о 6.00, нічого не підозрюючи вийшов на подвір’я покурити. Було чутно якісь звуки, але думав, що то вагони перечіпляють, то ж не сильно придав цьому значення. Зайшовши до хати, знов почув сильний звук. Цього разу вже відчинились двері. Зрозумів, що щось не так. Увімкнув телевізор, а там говорять: «Розпочалось повномасштабне вторгнення російської федерації у нашу країну. Оголошується військовий стан». Спочатку була розгубленість, несприйняття, страх, а потім впевненість, що вони не доберуться до нас і це все швидко скінчиться. В селі була паніка. В магазинах все розбирали. По телевізору новини транслювалися цілодобово. Те, що там розповідали – в голові не вкладалося. Як у 21 столітті можуть коїтись такі звірства. Того ж ранку, взявши каністри та балон на газ, степовими дорогами поїхав до Великої Олександрівки зробити запаси. Черга на заправці була величезна. Всі були налякані. Вдалося заправити балон газу, бензин вже не продавали. Цілодобово було чути вибухи, все чіткіше та ближче. Було страшно за родину. В погріб занесли теплі речі, свічки, запаси їжі та води. 11 березня в селі не стало світла. Перебили лінії електропередач та вже зайшли у Високопілля. Без електрики смажили коржики на сковороді, а пізніше пекли хліб в сусідській печі всією вулицею. 22 березня виїхала сім’я кума, а 25-го мої жінка з донькою. Я з сином залишився вдвох. Через тиждень люди зібралися в селі на збори, щоб якось виїхати. Мій син теж вирішив їхати. Колона з семи автівок виїхала з села до Кривого Рогу. Вони їхали через російські блокпости, декого з колони окупанти допитували. Замість 2 годин вони здолали шлях за 8. Все-таки вони виїхали і я був радий. Сам зостався в селі, бо тут проживали старенькі батьки, які ніде не хотіли виїжджати. Я залишився в хаті сам. Ми з кумом згрупувалися, бо жили через городи. Варили їсти разом, з того, що було, та пекли хліб в печі. На початку травня в наше село заїхали окупанти. Вони об’їжджали село в пошуках їжі. Також рідні через волонтера в селі Петропавлівка передали ліки батькам та продукти. В Петропавлівку я їздив велосипедом. Коли повертався назад, мене зустріли російські солдати та роздягали в пошуках татуювань, десь пів години тримали, потім відпустили. Приблизно через тиждень почали заселятися днр-івці, буряти, а пізніше зайшла і росгвардія. Почалися обшуки будинків. Коли зайшли з першою перевіркою, то заглядали всюди, наче щось шукали. Навіть допитувались, чи мій син воює в лавах ЗСУ. Все обійшлося. Я ніде не виходив з двору, бо було страшно. Кум заходив та розповідав, що вони позаселялись не тільки в пусті хати, а й в ті, де люди тільки нещодавно жили, та розкрадали їх. Також допитували та жорстко знущалися над односельчанами.
В кінці червня відкрилася дорога на Берислав. Ми з кумом їздили в Херсон заправляти балони газом, а в Берислав на базар – міняли яйця на продукти.
З початком косовиці, звичайно, що в поля далеко ніхто не їздив. Деякі фермери просили згоди, щоб зібрати врожай хоча б біля села. Ми намагалися косити пшеницю, але в посадці стояли їх пушки, і коли вони почали стріляти по нашим позиціям ми тікали швидко, бо розуміли, що зараз прилетить відповідь. Тоді лишили затію з урожаєм, бо життя важливіші, але все ж таки намагалися. Вже навіть почали працювати магазини, але ціни були «космічні».
Якось кумовому родичу стало дуже зле, а лікарня була аж в Бериславі. Їхали через блокпости, зруйновані дороги, обгорівші села, і замість безкраїх зелених полів на нас дивився чорний як смола степ. Було лячно бачити таку розруху та смерть навкруги. Дорога до лікарні була спокійною. Повертаючись назад, біля Нововоскресенівки нас зупинили, допитували та хотіли забрати машину. Думали, що ми наводчики, і взагалі незрозуміло хто. Ми говорили, що нас тут знають, пішли до першої хати і там підтвердили наші особи, і після цього відпустили.
З сім’єю із-за кордону зв’язувались, коли я міг найти зв’язок і так щоб не побачив ніхто. Ми вірили, що ЗСУ нас звільнять, знов побачимо рідних, а ті, хто виїхали – повернуться додому.
Коли вони вже зрозуміли, що будуть відступати - розкрадали залишені хати, в декого позабирали автівки, в тому числі і в мене. Після такого обшуку і крадіжок, з домівок ніхто не виходив, а через декілька днів, вночі був сильний гул техніки. Я думав нас будуть бомбити, стирати з лиця землі. Настав ранок, а за ним невимовна тиша…
Вийшов з двору, а поруч вже не стояла їх техніка і нікого не було. Пішов швидко до кума, він теж не знав, у чому справа. Пізніше, того ж дня на будинку сільської ради вже майорів наш прапор, зайшла наша розвідка. Ми не вірили, гадали все це провокація. Наступного дня в село почали заходити наші Захисники. Щастя, радості та невимовної вдячності не було меж. Раділи, як діти. Обіймалися, дякували та зустрічали з радістю наших Захисників".
За матеріалами завідувачки Новомиколаївської біблотеки-філії, Валентини Письмак