НОВОВОЗНЕСЕНСЬКЕ
Село Нововознесенське було засноване у 1886 році. За переказами місцевих старожилів, свою назву воно отримало від переселенців, які прибули сюди з міста Вознесенськ, що на той час входило до Одеського повіту. Нові мешканці походили з околиць Одеси, Миколаєва та Херсона.
Першим поселенцем на цих землях став Феофан Дем’янок. Згодом до нього приєдналися Макалов Тарас Васильович, Коломоєць Михайло Кіндратович, Щербина Гаврило, Ганджа Григорій, Синій Григорій та інші. Після земельної реформи 1861 року селяни, які не мали власних наділів, почали переселятися на вільні землі, яких у цій місцевості було вдосталь.
Держава надавала переселенцям по 3 десятини землі на кожну чоловічу душу. Жінки землі не отримували, тому родини, де народжувалися лише дівчата, залишалися без наділів. Станом на 1895 рік у селі налічувалося 63 двори та близько 500 жителів.
Освітніх і медичних закладів у той час у Нововознесенському не було. До 1897 року хлопчиків навчав мешканець села Заградівка Високопільського району Петро Сковородко. Дівчатка ж шкільної освіти не мали, навчання проходило вдома. У 1897 році в селі відкрили земську школу, де навчалося 20–25 дітей у перших трьох класах.
Медичну допомогу селяни надавали знахарки, або ж змушені були долати 25 кілометрів до лікарів у селі Борозна (Архангельське), їдучи кінними або воловими возами.
Перші звістки про революційний рух робітників дійшли до села у 1902 році. Найбільш свідомі мешканці, зокрема Кочерга Павло, Фадей Петро, Фадей Микола, Логвиненко Порфирій, збиралися в оселі Кочерги Павла для читання революційної літератури. Під час революційних подій 1905–1907 років у селі посилилося соціальне розшарування.
Загалом селяни володіли 1570 десятинами землі, що розподілялися між 250 землевласниками. На одну родину припадало в середньому 6,7 десятин. При цьому 79 господарств не мали ані землі, ані реманенту, ані худоби.
Родини Гебенюка Никифора, Макалова Корнія та інших володіли лише 3-5 десятинами землі, хоча в сім’ях налічувалося до 10 осіб, більшість з яких були дівчатами. Через це чоловіки змушені були йти в найми до заможних селян та куркулів. Окремі господарства володіли 30 і більше десятинами землі.
У 1905–1907 роках у Нововознесенському нараховувалося 750 коней, 203 плуги, 164 букарі (вид сільськогосподарського знаряддя, що використовувався переважно наприкінці XIX — на початку XX століття для обробітку ґрунту. Використовувався для розпушування верхнього шару землі, що було особливо актуально в степових районах України та під час переселенських рухів), 17 молотарок, 335 гарпій і возів, що перебували у власності заможних селян.
Станом на 1912 рік у селі налічувалося 360 господарств, здебільшого з земляним житлом, промислових підприємств не було. Події революції 1917 року швидко дійшли й до Нововознесенського. Ленінські декрети про мир і землю справили сильне враження на селян, було створено комітет незаможних селян для перерозподілу землі. Проте спокійне життя тривало недовго — почалися нові хвилі насильницьких змін, окупацій та тиску з боку радянської влади, що суттєво обмежували свободу селян і контроль над власною землею.
У 1918 році село, як і більшість населених пунктів Херсонщини, опинилося під німецькою окупацією, а вже в 1919 році — під владою денікінців. У 1920-х роках через село проходила кінна армія Будьонного, що прямувала на Каховський плацдарм, і місцеве населення змушене було надавати коней, харчі, фураж та підводи для боєприпасів і евакуації поранених.
У 1926 році за ініціативи місцевого вчителя Гурова Юхима Юхимовича було створено товариство спільного обробітку землі, а наприкінці 1920-х — на початку 1930-х почався масовий вступ селян до колгоспів, що фактично відбувався під тиском радянської влади. У 1930 році організували першу артіль «Пролетар», головою якої став Свириденко Дмитро Павлович, бухгалтером — Беспалий Юхим Іванович.
У 1932–1933 роках село Нововознесенське, як і всі населені пункти України, пережило Голодомор. Ця трагедія торкнулася кожної родини, залишивши глибокі рани в пам’яті людей. Спогади про ті часи довго залишалися в серцях старшого покоління, нагадуючи про важкі випробування, які довелося пережити людям.
У 1934 році артіль "Пролетар" поділили на два колгоспи: «Пролетарій» та «Більшовик». Колгосп «Пролетарій» очолив Тригуб Герасим Костянтинович, а «Більшовик» — Авраменко Григорій Никифорович. У передвоєнні роки в селі повністю ліквідували неписьменність, а господарство колгоспів значно зміцніло. На початок війни в селі працювали два трактори, один комбайн і три автомашини. З перших днів війни на фронт пішли 270 чоловіків. Техніку та худобу евакуювали на схід. Під час окупації фашисти зруйнували ферми, громадські будівлі, знищили худобу та птицю. Понад 20 юнаків і дівчат були вивезені на примусові роботи до Німеччини.
У ніч з 28 на 29 лютого 1944 року село було визволене. 131 мешканець не повернувся з війни. На їхню честь у центрі села встановили пам’ятник. Після відступу ворога в селі залишилося лише дві корови, не було жодного коня чи сільськогосподарської техніки.
Перші повоєнні врожаї збирали вручну. Люди віддавали останнє насіння, щоб засіяти поля. З часом матеріальна база почала відновлюватися. Куликівська МТС надала колгоспу трактори, комбайни та інвентар. Було збудовано корівники, свинарники, комори, гаражі та конюшню.
Колгосп «Більшовик» спеціалізувався на вирощуванні зернових культур і виробництві молока. З роками село кардинально змінилося: з’явилися добротні будинки, асфальтовані вулиці, телефонний і радіозв’язок. У 1955 році Нововознесенське було електрифіковане. Збудували школу на 8 класних кімнат, де працювало 17 вчителів, будинок культури на 350 місць, контору колгоспу, бібліотеку, медпункт.
У 1983 році відкрили нову школу на 320 учнівських місць. Після війни активно відбудовувалося народне господарство, а колгосп «Більшовик» під керівництвом Синього Григорія Анісимовича перетворився на багатогалузеве підприємство.
У 1994 році колгосп реорганізували в КСП «Колос», а з березня 2000 року він став сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Колос».