Наприкінці XVIII століття російська імперія приступила до освоєння родючих степів України. Виникали українські поселення. Величезні площі земель отримували російські та українські поміщики, царські чиновники та офіцери. Провідною галуззю економіки було землеробство. Землі, де тепер розташована Новомиколаївка не заселялися до 1870-х років і належали казні. До виникнення Новомиколаївки землю тут арендували заможні селяни Новодмитрівки та Старосілля. Внаслідок надмірно високої орендної плати багато казенних земель пустувало. Безземельні селяни вимагали землі від царського уряду і Державної думи. А тому уряд, щоб мати прибуток від пустуючих земель, змушений був наділити землею своїх селян. Південь України продовжував заселятися, виникав ряд нових поселень. В кінці 70-х років ХХ століття на пласкій чорноземній рівнині виникла Новомиколаївка. Село заселялося безземельними селянами з-під Одеси, Очакова, Тузли, Татарбунари, Карабаш, Іжитськ, Бейкун, Козине та з села Давидів Брід Великоолександрівського району. Першим поселенцем був житель Давидового Броду Прядко Семен Якович, який пас тут овець старосільських куркулів-орендарів. Він жив у курені біля колодязя (де водонапірна башта, в центрі села біля ставка).
У 1894 році в селі було 136 дворів і проживало 942 жителя. У 1904 році проживало 1169 чоловік. Переселенці одержали з фонду казенних земель по три десятини на душу чоловічої статі. На жінок та дівчат землі не давали. За одержану землю селяни змушені були щороку сплачувати грошовий та натуральний податок. Селяни жили дуже бідно. Недостатність реманенту, тяглової сили, відсутність агротехніки, добрив, часті засухи, злидні та голод виснажували людей. Більшість селян змушена була свої наділи землі здавати в оренду, або продавати заможним селянам і йти в найми до поміщиків та великих землевласників (Фальц-Фейна, Воронцової-Дашкової, Дуриліна, Стоянова, Суханова, Валуєва та ін. Люди почали виїжджати в Сибір, шукати кращого життя. По наймах пішли батракувати десятки батьків, хлопців, дівчат з Новомиколаївки. Тяжко жилося селянам-наймитам. Робочий день тривав 12-14 годин, а влітку – 16 годин. А зарплата становила 6-8 крб в місяць. Місяцями сиділи й шукали роботи на ярмарках в Каховці та Бериславі безробітні селяни. Маючи великий вибір в робочій силі, поміщики наймали селян по вигідній для них ціні. Та не всі жителі села переживали горе та злидні. В той час відбувалося і прогресувало розшарування селян. Більшість господарств розорялося, а менша частина зміцнювалася. Особливо помітним було розшарування селян в роки столипінщини (1906 – 1911 рр.). Царський уряд, щоб створити собі опору на селі, наділив заможнішу частину селян додатковими наділами землі і дозволив переселятися на ці землі. Ці наділи називалися «отрубами». Їх було виділено у південно-східній частині сільського сімейного масиву. «Отруби» мали Бойченко Петро, Моргун Авраам, Олійник Федір, Крисенко Сидір, Овчаренко Сава та інші. З кожним роком число заможних селян збільшувалося: Левченко Василь, Мальчуцький Петро, Туз Степан, Яницький Василь, Левченко Сафрон. Деякі селяни почали власну торгівлю. Приватні магазини (лавки) мали Лала Лазар, Білик Петро. Власні вітряні млини мали Дідіченко Федір, Горбань Дмитро, Фокін Свиридон та інші. Під час революційних подій 1905–1907 років у селі революційних виступів не зафіксовано. У роки імперіалістичної війни майже всіх чоловіків було мобілізовано до царської армії, значна частина з них загинула. Унаслідок цього весь тягар сільськогосподарських робіт ліг на плечі жінок.
Після подій 1917 року на півдні України розпочалося насильницьке встановлення більшовицької влади. Влітку 1917 року до села прибув моряк, уродженець Новомиколаївки Петро Іванович Кисленко. Разом з односельчанином Пимоном Івановичем Бровченком він організовував прорадянські мітинги та демонстрації.
У січні 1918 року радянські загони увійшли на територію села Новомиколаївка, встановивши тут окупаційний режим, що спирався на збройну силу та репресії. Перші роки більшовицької присутності супроводжувалися хаосом, беззаконням і насильством. Територією діяли різні збройні формування, а місцеве населення зазнавало пограбувань і примусу.
Влітку 1921 року через ці місця пройшли загони Нестора Махна. Під час цих подій загинув міліціонер Бурчак, якого поховали у братській могилі в селі Нововоскресенівка.
Окупаційна влада, прикриваючись боротьбою з «бандитизмом», здійснювала каральні акції проти місцевих жителів. Групу мешканців Новомиколаївки — Білика Михайла, Івана Дмитрука, Іващенка Никифора, Кучерявого Дмитра, Мальчуцького Івана, Кучерявого Гаврила та інших — було звинувачено без належного суду. Їх заарештували й згодом розстріляли в селі Грушівці.
Для контролю над населенням у селі було створено так званий революційний комітет, який фактично виконував функції адміністрації окупаційної влади. Через нього впроваджувалися накази, реквізиції та репресивні заходи проти селян. Унаслідок насильницьких дій більшовицького режиму селянські землі були конфісковані та оголошені державною власністю. Перерозподіл здійснювався без згоди громади, що призвело до руйнування традиційного укладу життя й господарювання.
У 1920 році південь України став ареною бойових дій між різними воюючими сторонами. Через територію поблизу села проходили частини радянської армії, які забезпечувалися продовольством і фуражем за рахунок місцевого населення, часто примусово. Мешканці села, втягнуті у воєнні події, стали заручниками громадянської війни та політики радянської влади, що утверджувалася методами збройного примусу, терору й придушення будь-якого спротиву.
Згідно з архівними матеріалами, у 1921 році головою сільської ради був Таран Іван, а очільником комітету незаможних селян — структури, створеної більшовицькою владою для адміністративного та ідеологічного контролю над селянством, — Білик Григорій. Такі органи фактично виконували функції допоміжного апарату окупаційної адміністрації на місцях.
У 1923 році головою сільської ради було призначено Волосова Андрія Івановича, а керівником КНС — Олійника Юхима Сільвестровича. 17 жовтня 1925 року ця структура відзначала п’ятиріччя свого існування — подію показового характеру, що слугувала утвердженню радянської присутності в селі. На зборах були присутні 28 осіб, що свідчить про обмежене представництво громади.
Особливо трагічними стали 1920–1921 роки, коли село було охоплене масовим голодом, спричиненим не лише посухою, а й політикою продрозкладки, реквізицій та примусового вилучення зерна. Урожай на більшості ділянок був мізерним або взагалі не збирався. Селяни масово голодували, багато з них загинули.
У цей період Новомиколаївка входила до Ново-Архангельської волості. За офіційними звітами волостного виконавчого комітету, на початок 1921 року у волості проживало 9556 осіб, з яких голодували 8384. Від голоду померло 485 осіб, 1672 хворіли, а 515 мешканців були змушені залишити свої домівки.
Демографічні наслідки цієї політики були катастрофічними. Якщо на початку 1920 року в Новомиколаївці налічувалося 247 дворів і проживала 1471 особа, то вже на початку 1923 року — 258 дворів і лише 1001 мешканець. За два роки чисельність населення зменшилася на 470 осіб.
Через голод і нестачу кормів різко скоротилося поголів’я худоби. Частина мешканців змушена була залишати домівки й шукати заробітку в сусідніх районах. Водночас зафіксовано випадки спекуляції, що ще більше загострювало соціальну напругу.
Після років голоду умови життя дещо стабілізувалися, однак відновлення господарства відбувалося під жорстким контролем радянської адміністрації. У 1923 році після дворічної перерви відновила роботу початкова школа, збудована ще в 1902 році. Попри декларовані гасла, понад 70 % селян залишалися неписьменними, особливо серед жінок.
Освітнє життя села на початку ХХ століття залишалося вкрай обмеженим. Функціонували лише 1 - 2 класи, хоча в селі проживало близько 200 дітей шкільного віку. Охопити навчанням усіх не було можливості. Водночас почала діяти школа лікнепу для дорослих та була відкрита хата-читальня. Окремої бібліотеки чи клубу в селі не існувало. Згодом запровадили чотирирічне, а пізніше й семирічне навчання.
Сільське господарство розвивалося повільно. Відсутність механізації та сучасних агротехнічних засобів не дозволяла досягати високих врожаїв. Найбільш працелюбні та далекоглядні господарі — ті, кого радянська влада згодом назве «куркулями», — зміцнювали свої господарства власною працею. Водночас багато бідніших селян, не маючи ресурсів для обробітку землі, були змушені здавати її в оренду.
Наприкінці 1920-х років у селі, як і по всій Україні, розпочався наступ радянської влади на приватне селянське господарство. У 1927 році було проголошено курс на суцільну колективізацію. Якщо в сусідніх селах товариства спільного обробітку землі з’явилися ще у 1927–1928 роках, то в Новомиколаївці селяни зволікали, не бажаючи втрачати власність і незалежність. Працьовиті господарі відкрито виступали проти колгоспів, усвідомлюючи наслідки такої політики.
У 1928 році головою комітету незаможних селян, а згодом і сільради став Прядко Никифір Васильович. Було організовано ТСОЗ «До комуни», до якого спочатку увійшли 29 сімей, а згодом його реорганізували в колгосп. Цей період супроводжувався посиленим тиском, пропагандою та репресіями: майно заможних селян конфісковували, родини виселяли за межі України. На 1 лютого 1930 року село було колективізоване наполовину, а вже у 1931 році — повністю.
Наслідки цих змін далися взнаки на початку 1930-х років. Життя в Новомиколаївці, як і в більшості українських сіл, було затьмарене штучним голодом. Трагічні 1932–1933 роки не оминули й це село, залишивши по собі тяжкі втрати та глибокий, мовчазний слід у пам’яті місцевих жителів.
Культурні заклади створювалися ціною зруйнованих доль: клуб облаштували в конфіскованій селянській хаті. Тут кілька разів на місяць демонстрували пересувні німі фільми та проходили виступи самодіяльних гуртків. У 1930 році в селі діяла семирічна школа та ясла, а з 1938 року — медичний пункт.
Під час Другої світової війни на фронт пішли 146 жителів Новомиколаївки, з яких 94 загинули. З вересня 1941 року до 10 березня 1944 року село перебувало під німецькою окупацією. Німці грабували господарства, забирали худобу, нищили сади та будівлі. Понад 60 юнаків і дівчат було вивезено на примусові роботи до Німеччини, багато з них не повернулися.
У післявоєнні десятиліття село поступово відбудовувалося. У 1966 році завершили будівництво нового магазину з промисловим і продуктовим відділеннями. Добудовували лазню, звели нову контору колгоспу, водонапірну башту біля ставка та проклали водопровід по всіх вулицях села.