Села Новопетрівка - однин із населених пунктів Херсонщини, що пережив російську окупацію в 2022 році. З перших днів захоплення, 23 березня, життя тут різко змінилося: з’явилися ворожі блокпости, обмеження на пересування, постійна небезпека та страх за рідних. Люди жили під тиском і загрозами, намагаючись пристосуватися до нових умов і водночас зберегти гідність та підтримати одне одного.
"Спочатку сильної агресії вони не проявляли. Зайшли, перевірили документи, телефони. Потім, коли заїхала росгвардія, тоді почали ставитися до нас значно жорсткіше. Був тут один п'яний днрівець, «полтава», ходив скрізь попід хати, горілку вимагав. Роздягав чоловіків, строїв… знущався над людьми", - згадує Анатолій. - "Потім, коли зайшли росіяни, він тоді вже й від них ховався. Окупанти казали: «он порочит честь нашей армии». На тракторній бригаді стояв старий колодязь і росіяни в покарання, хто з їхніх солдат проштрафився, садили їх туди".
В одній з хат окупанти облаштували кухню, де готували самі, але пропонували місцевим різні продукти.
"Коли окупанти розстріляли двох чоловіків, постало питання їх захоронення. Ми приїхали, одну людину перевернули, а там кільце від гранати. Тоді поїхали до блокпосту росіян, розповіли ситуацію, що в нас двоє 200-х, треба поховати людей, а там, можливо граната. Після цього вони під’їхали, нас в інший двір загнали, прив’язали до рук загиблих канати, таким чином на відстані перевернули - вибуху не було. Тоді вони сказали: " 30 минут вам, потому, что сейчас будут обстельі". Один чоловік приїхав трактором, погрузили тіла, швиденько яму викопали, загорнули в брезент і так поховали. [Після деокупації провели ексгумацію тіл та належне перепоховання].
Анатолій згадує: "Одного разу, у вересні, мене поранило під час обстрілу. Довелось звернутись до росіян за медичною допомогою. Вони мене в машину поклали, відвезли у свою санчастину, яка знаходилась на краю села у звичайному житловому будинку. Там пов'язку наклали, а тоді у В. Олександрівку відвезли, де в них палатка була, лікар поставив систему і на Береслав відправили. Там російські медики підходили, розпитували, чи потрібна якась допомога. Але ми до них не зверталися, мене лікували наші медики".
Люди понад півроку жили в умовах окупації, змушені виживати під постійним контролем ворога, відчуваючи нестачу необхідного та страх за своє життя. Нарешті, збройні сили України, на початку жовтня з боями підійшли до села. "Було як у страшному кіно: степ гудів, вертольоти літали... - згадує Олена. - Ми ховались в підвалах. А потім різко стало тихо, гул зник. Коли рано вранці вийшли на вулицю - там суцільний безлад: калітки відкриті, все розкидане, місиво, гармидер... і нікого немає, вони [окупанти] просто зникли. Це було з 2 на 3 жовтня. Кажуть, вони вночі втекли. При відході, десь о пів на 3 ночі підірвали наш місток. Це було несподівано, ми не знали як себе вести. Не розуміли, чи вони повернуться чи ні. Був день тиші та невідомості, перестали стріляти, перестала літати авіація, а тоді вже, 4 жовтня, зайшли наші розвідувальні групи".
На момент звільнення в селі залишалось 62 жителя.