СПОГАДИ СВІДКІВ ОКУПАЦІЇ

  КРАВЧЕНКО Інна Володимирівна

Жителька Високопілля, 1970 року народження. Бібліотекарка, під час окупації проживала по вул. Садова. 

   Дата розповіді: 19.05.2025

Народилася в Архангельському, але все своє життя проживала у Високопіллі. На початок повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року проживала там же.

Про війну ми дізналися з телефонів, з телебачення, на той період я ще працювала [у бібліотеці]. До нас зайшли рашисти 13 березня. І через день після того, як обстріляли нас «градами», зникла електроенергія. Газ ще був, а світло одразу зникло. 

ДНРівці приходили до нас додому, з вівчаркою, такі брудні. Я проживала з мамою, їй було на той період 77 років, виїхати ми одразу не могли. Дійшло до того, що вони перевіряли, просили всіх вийти з будинку, все перевертали з гардеробів, по всіх шафах, в погріб залізли, все, де можна - вони все перевіряли, що вони шукали, я не знаю, зброю, як вони говорили.

Ми старалися не виходити далеко в селище, допомагали стареньким людям, Ніні Олексіївні Санконог [проживала по вулиці Визволителів, в центрі, навпроти будівлі адміністрації]. Ще до війни ми допомагали їй, їсти привозили, бо людина вже похилого віку, не могла себе обходити.  То ми з Людою Куковінець [колега по роботі], і ще з нашої бібліотеки дівчата, ми допомагали їй, їжу привозили, а потім, звісно, вже стало жорсткіше. Все перевіряли, ми не могли проїхати в центр Високопілля. Тож коли я одного разу привезла їй суп, біля її будинку стояли їхні БТРи, там вони жили [в будівлі адміністрації]. З того часу я не їздила, бо небезпечно було. То вона собі щось сама розігрівала, поряд сусіди були, які допомагали. 

Потім ще один раз я їздила по Високопіллю, з Куковінець Людмилою. Директор бібліотеки, Рагуткіна Людмила Адольфівна, попросила забрати наші трудові книжки у неї вдома, по вулиці Визволителів, на «одинадцятому». То це був останній раз, коли я бачилася з Людою Куковінець. Ми поїхали, забрали трудові книжки, вона свою забрала, а всі інші були в мене. Згодом вона отримала важке поранення ніг, і її потім вивезли. Вона з мамою десь виїхала. 

В нас [росіяни] постійно їздили вулицями при окупації. Моталися, машини забирали. Ми більше спілкувалися зі своїми сусідами, ділилися продуктами. Слава Богу, була картопля, ми садили свій город, все стигли ще посадити, то їсти було що, якась картоплина, борошно було, якісь запаси. Потім, звісно, було вже скрутніше і скрутніше. Виживали як могли, на контакт з ними [окупантами] не виходили, ніяких таких спроб не було. 

Були, звісно, постійні прильоти, стріляли. Було таке, що вони виїжджали БТРами на кінець нашої вулиці, я проживаю по Садовій, біля старого кладовища, [кладовище знаходиться по провулку Торліна, колишній Чкалова] і обстрілювали. І вони по нашій вулиці проїжджали БТРами, потім розвертали. Були сильні прильоти, багато будинків зруйновано.

Перші «урагани», які прилетіли, одразу спалили будинок, де проживала молода сім'я Чабаненків, але добре, що вони виїхали, а хата повністю згоріла.

Пізніше вони вже трошки сміливіші стали, ходили по вулицях, навіть було таке, що переодягалися в цивільне. Ми бачили, що молоді хлопці, але розмова російська, то ми розуміли, що це не наші, ми ж своїх знали. Вони проживали там, де були порожні хати, де люди встигли виїхати.

Було й таке, що вони свою техніку ховали на подвір’ях, де жили, ставили під великі навіси, такі, як під виноград, то вони там БТРи ховали, і чимось прикривали їх, щоб з наших дронів не видно було. Вони сиділи в бібліотеці. Коли ми зайшли [після деокупації], там, звісно, було пошкоджено, ворожий приліт був. Бібліотека в нас на другому поверсі, і прямо діра пробита на абонементі.

Вони там сиділи, звідти обстрілювали. Тому що всі шафи були буквою П зроблено, видно, там щось, можливо [зброю], ставили, я не знаю. Ганчірки були, видно, що вони там проживали. Всі вікна повибивані, література вся розкидана, це те, що ми бачили, по крайній мірі. Вони, видно, якусь літературу читали, і ми навіть знаходили нашу літературу, яка була в Архангельській бібліотеці. Скрізь розкидано, бардак, дуже багато знищено української літератури.

Російські книжки, видно, що читали. Особливо про війну, таку літературу вони складали.

Був випадок - три танки йшли по нашій вулиці, гуркіт стояв неймовірний. 

А потім, коли вони відстрілялися, на Князівку, наприклад, по нашим хлопцям [на той час Князівку вже було звільнено], то роз'їжджалися в різні сторони. Назад по тій самій вулиці вже не їхали. А об’їжджали вулицями Сагайдачного, Свободи.

Обстріли були сильні, чути було навіть як літаки скидали вибухівку, сильний гуркіт стояв. В основному мінометні обстріли були. Там, де ми посадили картоплю, вирви були великі.

Ми чули спочатку, як міни свистять і ховалися. Але одного разу не встигли заховатися у погріб, а прилетіло в наш в будинок. Саме в середину будинку прилетіла міна. Мене поранило. Слава богу, мама не постраждала, пролетіло в неї над головою, а мені уламок потрапив у голову, я була якраз надворі. Врятувало мене те, що поряд ріс горіх, його зчесало [це знизило силу удару]. То я, звісно, втратила слух, взагалі нічого не чула. Це трапилось 21 червня 2022 року. Рана була невелика. Мастили, обробляли тими медикаментами, які були вдома ще до війни. До російських військових я не зверталася, боялися їх.

В червні дуже багато було обстрілів, тому дуже багато людей загинуло. Багато людей у квітні змогли виїхати, але я не змогла, тому що мама у мене, по-перше, категорично не хотіла нікуди їхати. А по-друге, я не могла із нею нікуди доїхати, наприклад, до Зеленодольська. Потрібно було пішки йти, але в неї дуже велика проблема з ногами, вона не ходила практично.

У нас на подвір’ї був криниця своя, і дуже багато людей приходили до нас, брали воду.

Так як поруч в нас старе кладовище, то багатьох людей, які помирали, ховали біля кладовища, і на самому кладовищі шукали місця, тому що неможливо було тримати вдома. Вже після деокупації їх перепоховали на новому кладовищі, бо російські війська цього не дозволяли. Чоловіки, які залишились в окупації самі копали ями, домовлялися про поховання. Було дуже багато поранених, і Сметанку Ігора, який по нашій вулиці проживав, дуже сильно поранило в спину, він не вижив. Біля них був приліт. Його також поховали там.

1 червня загинула сімейна пара Ланевичів, їх розстріляли. Це звістка нас дуже вразила. Ті люди, які приходили по воду, ділились інформацією. То так і дізнавались новини.

Була можливість поїхати в Зеленодольськ, через Потьомкине. Через російський блокпост біля Потьомкиного, 17 травня я особисто їздила в Зеленодольськ, ми отримували там гуманітарну допомогу, наша громада допомагала.

Давали ящики, було там і борошно, крупи якісь. Залишала маму, а сама їздила. Ми приїжджали на блокпост, у нас перевіряли документи, і попередили, що «ви повинні повернутися назад». Записували на папірці прізвище, навіть адреси записали, «якщо не повернетесь, значить ми будемо мати розмову з вашими родинами».

Наша влада домовлялася так, що 10 чоловік тоді випустили в Зеленодольськ, ми виїхали і нам цю допомогу дали.

Я везла не тільки собі, а й іншим людям. Везла ліки, які можна було, хоч якісь пакетики невеликі, бо коли їхала туди, люди знали, просили. І ліки там замовляли. То я, звісно, купляла в аптеці, і плюс ще, давали при волонтерському пункті якісь ліки, то я привозила пенсіонерам, які не ходили, таких було дуже багато.

Туди доїхали ще нормально велосипедом, а назад йшли пішки, велосипед котили, тому що їхати неможливо було, пройшов дощ, багнюка, а ми все одно пішли, тому що треба була якась їжа. Та ще плюс везли дуже багато, кожен телефонував за свою рідню, хотів щось передати.

4 липня 2022 року о 4 годині ранку ми змогли вийти [з окупації], перед цим, в кінці червня, десь числа 30-го звільнили Потьомкіно [зараз с. Незламне].

Наші сусіди виїхали велосипедами, десь о четвертій годині, ще темно було. Потім вони телефонували, що блокпосту на Потьомкиному вже немає. І тоді ми вже теж вирішили виходити, бо я ж поранена була. Одразу думали, що це контузія, надіялись, що трошки попустить, але легше не ставало. І розуміли, що тут мені допомогу ніхто не надасть.

Ми з мамою вийшли, нас велосипедом відвезли сусіди. То вони допомогли нам добратися до Потьомкиного. А потім ми пішки пройшли трохи далі за село, і там вже волонтери змогли під'їхати машиною і забрати нас. Ми йшли, хоч були сильні обстріли з російської сторони, видно, що вони стріляли в наш бік, але нам було вже байдуже.

І ще був такий момент, що якраз коли ми виходили - летіли вертольоти і скидали вибухівку на Потьомкіно. Ми просто лягли, і думали, що буде, те буде. Так потихеньку ми дійшли до блокпосту за Потьомкіним, а далі де посадки, вже був наш блокпост.

Володимир Заєць одразу допоміг вивезти нас до Кривого Рогу, а потім уже ми самі. Родичі допомагали нам також.

В лікарні мені одразу зробили обстеження і сказали, що уламок в голові, і терміново треба готуватися до операції. То зробили операцію, видалили уламок, але слух я, звісно, втратила. Всього 40% я чую на даний час. Треба був конкретний період, хоча б рік, щоб зажило, а потім вже мені поставили слуховий апарат.

Я приїхала, як тільки звільнили Високопілля. А повернулися з мамою у листопаді, бо не змогли проживати в місті, мама хотіла додому, бо вона сільська жінка, все життя прожила і пропрацювала тут. Вона так сумувала за Високопіллям, тому ми мусили повертатися. 

Мене знову взяли на роботу в бібліотеку, я потихеньку почала виносити книги, які більш-менш вціліли, у придатні приміщення, які в нас є. Понакривали, але зараз, звісно, все знищується, бо немає куди їх діти.

Як я дізналася про визволення? Коли була в Кривому Розі, то зідзвонювалася з людьми, які були в селі, вони мовчали, звісно, до останнього не говорили. Вони казали – «дізнаєтеся скоро гарну новину».

Четвертого вересня, коли звільнили, то не дозволяли говорити про це по телефону. А як підтвердили все, то я вже дізналася більше з новин. А так говорили, що все добре, не хвилюйся.

Потім вже, звісно, я приїхала сюди, коли звільнили, у вересні. Подивилася, що там, наскільки будинок зруйнований, що треба робити, що привезти. Було багато скла розбитого, шифер побитий, тому що приліт був саме всередині будинку.

Дякувати нашій громаді, спочатку дали терпаулін для даху, а потім, наступного року дали шифер, ми перекрили все, допомога була, і продуктами допомагали. Був гуманітарний штаб у нашій гімназії, в спортивному залі, то я коли повернулась, то також допомагала там фасувати. Куди посилали, там і допомагали, і в суботниках брала участь, ми тут все облаштовували, тому що селище було, звісно, в жахливому стані. По-перше, все було в бур'янах, а по-друге, таке все розбите, пошкоджене, то ми допомагали.

Повернулася наша селищна голова, і всі заступники. Всі люди допомагали.

На нашу родину, звісно, війна дуже вплинула, були дуже різні проблеми зі здоров'ям. В мене сильна була депресія, поки я адаптувалася, звичайно, після того, як слух втратила, не знаєш, як далі жити, куди рухатись.

Ну, дякувати Богу, дякувати нашій громаді, що підтримали, дали роботу. Завдяки тому, що могла спілкуватися з людьми, я трохи адаптувалася. Дуже багато психологів приїжджали з різних організацій.

Дякую нашим людям, колегам, що підтримують мене зараз, бо, звичайно, хочеться жити, і приносити якусь користь нашому суспільству.